Же-Жур Все о моде и красоте
Хтось ходить до психолога, хтось — у спортзал, а я просто сідаю в крісло до майстрині манікюру. Ні, не для того, щоб втікти від проблем чи сховатися за кольоровим гель-лаком. А щоб зібрати себе докупи, видихнути і хоча б на годину дозволити собі… бути.
Манікюр — це не лише про доглянуті руки. Це про турботу, яку так часто відкладаємо на потім. Бо діти, бо робота, бо “та кому потрібні ті нігті, якщо в голові купа справ”. А потім, коли вже зовсім не можеш дихати від втоми, згадуєш: “А колись я любила червоний лак. І робити сердечка на безіменному пальці”.
Ця година — священна. Тут не треба бути сильною, правильною, ідеальною. Можна сидіти мовчки або навпаки — виговоритися майстрині так, ніби вона нейл-стиліст і психотерапевт в одному флаконі. Можна сміятися з дурниць, читати меми, пити каву з одноразового стаканчика й обирати між “рожевим пудровим” та “нюдовим нюдом”.
У цьому ритуалі є щось дуже заземлююче. Поки пилочка точить кутикулу, а лампа сушить черговий шар гелю, з голови повільно зникає шум. Усе стає простішим: колір — є, блискітки — є, отже, я є. І це “я” — жива, втомлена, але жінка. Та, яка вміє радувати себе дрібницями. Бо краса — це не про естетику, а про самоповагу.
Так, після манікюру не зникають проблеми. Але з’являється відчуття, що я трохи сильніша, трохи впевненіша, трохи більш я. Наче ця нова форма нігтів тримає не тільки гель, а й мою здатність триматися.
Поки роблю манікюр — рятую психіку. Бо це не розкіш, не каприз, а спосіб залишатися собою у світі, який постійно тягне в різні боки. І я знаю: якщо нігті в порядку, значить, я ще тримаюся. А значить — усе буде добре.
